Я зловив пташку

Почалося все з того, що на контрольній з арифметики я дав Миколі списати задачку. І Микола після уроків, коли ми вже вийшли зі школи і мали розійтися в протилежні сторони, раптом сказав:

— Гайда до мене!

— До тебе? — спершу аж здивувався я.

— Покажу своїх птахів, — пояснив він.

У класі всі знали, що взимку, коли нападає багато снігу, Микола ловить птахів. Їх у нього повна хата. Проте жодного разу ніхто не бачив тих птахів і не знав, як йому вдається їх ловити.

— Ночвами ловлю, — сміявся Микола, коли ми якось на перерві почали його розпитувати.

— Як це — ночвами?

— А от так... — він обвів нас поглядом людини, що знає багато таємниць, зупинив його на мені й сказав: — Дай ножик, тоді розкажу як.

Запанувала напружена мовчанка.

Мені було шкода свого ножика з двома лезами і білою перламутровою колодочкою, якого подарував мені дядько, коли приїздив із Києва гостювати.

— А може, оддай? — несміливо сказав Тарас, мій близький приятель. — Тобі ж нічого за це не буде...

Так, я знав, що вдома мені за це нічого не буде. Знав також: коли б такий ножик був у Тараса, він неодмінно оддав би його за Миколину таємницю, дарма що мав би добрячого прочухана.

Я намацав у кишені ножика. Його прохолодний перламутр враз потеплішав від моєї гарячої долоні. В мені боролися два почуття: було шкода ножика і кортіло довідатись, як це ночвами можна зловити птаха.

«Не віддам!» — все-таки переборов здоровий глузд, і я рішуче підняв на Миколу очі, щоб сказати йому це. Та побачив, з якою надією дивилися на мене хлопці, немов казали: «Ножиком ти сам користуєшся, а про таємницю ми всі довідаємось».

Я не витримав їхніх поглядів, витяг з кишені ножика і простягнув його Миколі.

Його очі радісно заблищали, він відкрив по черзі обидва леза, поторкав їх пальцем — чи гострі — і тільки після цього сховав мого ножика до своєї кишені.

— Значить, так, слухайте: берете ночви, виносите їх у двір, перевертаєте дном догори. Потім берете невеличку паличку, прив'язуєте до неї довгу шворку. Піднімаєте ночви і підпираєте паличкою. Під ночви насипаєте крихт або якого-небудь зерна і з кінцем шворки в руках ховаєтесь. Птахи прилетять клювати корм, а ви за шворку — смик, ночви — гуп, і все. Під ночвами, сподіваюсь, ви вже зможете зловити?.. — Микола знову обвів нас насмішкуватим поглядом і пішов з класу, граючись у кишені моїм ножиком.

Кожен з нас пробував ловити ночвами птахів. І кожний ловив горобців, що, дурні, так і лізли в пастку. Мені було цікаво спостерігати, як спочатку горобці боязко вистрибували довкола ночов, потім витягували шиї і, вхопивши зернину, мерщій випурхували з небезпечного місця. Та невдовзі посміливішали і всією зграєю весело цвірінькали під ночвами, як ото влітку на просі, навіть бійки зчиняли. Я смикнув за шворку, і враз під ночвами опинилася вся забіякувата перната компанія. Тільки один мастак встиг випурхнути, злетів на яблуню і, вчепившись за гілочку, здивовано крутив на всі боки головою, ніяк не втямлячи, де ж це враз поділись усі його родичі, і бентежно цвірінькав. Бач який, а ще недавно бився з ними за якусь крихту...

Проте мені не потрібні були горобці. Я хотів зловити снігурів, за якими спостерігав здалеку. На білому тлі незайманого снігу, що іскрився під січневим сонцем, принадними червоногрудими клубочками обліплювали вони сухі гіллясті стебла реп'яхів у канаві за садом, дбайливо видобуваючи міцними дзьобами насіння, або пурхали в малиннику, пильно обдивляючись кожну билинку у пошуках їжі, пересвистуючись між собою. Голубувато-сірі снігурихи чомусь не викликали в мене азарту ловця: мені кортіло зловити снігура, ну, хоч би однесенького, хоч би хвильку потримати в руках і зблизька розгледіти його принадну манишку. Але тільки-но я робив кілька повільних кроків у їхню сторону, як обережні птахи злітали дружною зграйкою, зблискуючи чорними крильцями, ніби хвиля котилася по білому морю.

На подвір'я до нас красиві птахи так і не залітали жодного разу. Пробував я виносити ночви в канаву, навіть снігом їх маскував — нічого з цієї затії у мене не виходило.

«Як ото у Миколи виходить?» — не давала мені спокою заздрісна думка.

І ось тепер Микола сам запрошує мене подивитися на його птахів...

У хаті було справжнє пташине царство, тільки воно все сиділо в клітках.

— Сам роблю, — похвалився Микола, підійшовши до клітки, де сиділо три снігурі. Він узяв сім'я, підсипав у клітку і сказав: — Спочатку я не садовив їх у клітки, так двох упіймав і зжер кіт, та й мати свариться...

У Миколиних клітках снігурі здалися мені не такими красивими, як у нашому саду. Вони ніби сумували, чи що. Навіть розхотілося брати їх у руки.

Потім я побачив двох щиглів, що сиділи в клітці на паличках-гойдалочках. Вони мені здалися не такими красенями, як снігурі, хоч хлопці цінували їх більше. Казали, гарно співають.

— Бачиш, який у нього цікавий ободок? — показував Микола на темно-червоне оперення навколо дзьоба. — А яскраве жовте пір'ячко личить йому до чорних крилець... Знаєш, скільки мені за нього давали? Але я не продав.

— А коли вони в тебе співають? — не дослухавши Миколу, запитав я.

— Чомусь не співають, — зітхнув Микола.

— А снігурі?

— Ну, ті й не вміють співати.

— Навіщо тобі стільки птахів? — не втримався я, бо це питання вертілося в мене на язиці з самого початку.

— Так... — здвигнув Микола плечима. — Може, щось виміняю.

— І тобі не шкода?

— А я ще зловлю.

— Ні, я не про те...

— А... Ну, по-всякому буває... — почервонів Микола.

— Ти справді їх ночвами ловиш?

— От дивак! — Микола аж зрадів, що я перевів розмову на інше. — Хіба це тобі горобець, щоб під ночви поперся?

— А чим? — я затаїв подих від цікавості.

Микола повагався, зітхнув і пильно подивився на мене:

— Нікому не розкажеш?

— Нікому ! — видихнув я.

— Заприсягнись!

— Присягаюсь!

— Ну, гаразд, пішли, — сказав Микола.

Ми вийшли в сад. У кущах я побачив снопик льону, а навколо нього тріпотіли-билися крильцями два снігурі.

— Ти що їх — поприв'язував? — здивувався я.

— Ти справді дивак, — поблажливо посміхнувся Микола. Він підійшов до снопика, зловив одного снігура, відплутав його і сховав за пазуху. Потім виплутав другого, але цього за пазуху не сховав, а підкинув угору. Птах, ніби пірнаючи в повітрі, хутко зник з наших очей. — Снігурихи мені не потрібні, — пояснив Микола.

Я уважно оглянув снопик. Навколо нього звивалася вірьовочка, в яку були вплетені петлі з волосіні, насмиканої з конячого хвоста.

— Обмотувач називається, — пояснив Микола. — Сам зробиш?

— Діло не хитре, — відповів я.

— Дивись тільки, щоб нікому не показував.

— Та вже ж... — згадав я присягу.

Вдома я відразу заходився майструвати обмотувач. Волосіні дав мені Микола, а конопель і снопик льону я випросив у бабусі. Складав удвоє волосінь, сукав, робив петлю і вплітав у конопляну вірьовочку.

— І що ж це буде? — допитувалася бабуся, дивуючись моєму старанню. — Хоч би уроки повчив.

— Встигну, — бадьоро відповідав я і так поспішав, що години за три впорався з роботою. Вибіг на подвір'я і зрозумів, що запізнився на лови: м'які фіолетові сутінки огортали землю. Усі птахи, звичайно, вже розлетілись по своїх сідалах. Навіть горобці затихли під стріхою, де вони облюбували собі нічліг.

«Нічого, завтра випробую, — вгамував я своє нетерпіння. — Прийду зі школи — а в мене свої снігурі». Я побіг до реп'яхів і встромив у сніг обмотувача.

У школі мені того дня не сиділося. За один день я одержав більше зауважень, ніж за все попереднє півріччя.

— Що з тобою, Тимченко? — дивувалася вчителька ботаніки Анастасія Петрівна. — Завжди такий уважний, а сьогодні...

Не міг же я розповісти вчительці, що, ніби в кіно, вже бачив, як прилітають снігурі, як розкльовують воскові коробочки льону і п'ють насіння, як найкрасивіший снігур лапкою потрапляє в сільце... Раптом мене ніби жаром обдало: «Сусідський кіт!» І я уявив, як величезний і гладенний сусідський кіт Пірат скрадається між кущами смородини, як пожадливо світяться його круглі зелені очі і він нетерпляче перебирає задніми лапами, готуючись стрибнути на припнутого снігура... «Брись!» — я аж підскочив.

Шлях від школи додому я подолав із блискавичною швидкістю, кинув на ґанок портфель і запитав у бабусі, що якраз вийшла годувати курей:

— Не бачили, зловилися снігурі?

Бабуся чомусь нічого на це не відповіла, тільки якось дивно подивилася на мене. «Невже справді кіт?» — тьохнуло у мене серце, і я щодуху побіг до канави.

На обмотувачеві висіли дві невідомі мені пташини. Я притьмом кинувся звільняти їх. Зловилися вони не за ніжки, як я розраховував, а потрапили у петлі голівками і, певно, коли виривалися, дужче затягли волосінь на шиї і задушилися. Я вивільнив пташок, поклав поряд на долоню, похукав, все ще сподіваючись на диво. Та маленькі тільця були холодними. Крізь сльози я дивився на барвисте пір'ячко, яке дзеркалилось на сонці, і не знав, що робити.

— Петрику, ходи сюди, — покликала бабуся.

Похнюплений, я повернувся у двір. У цей час прийшла з роботи додому мати.

— Що з тобою? — запитливо глянула на мене.

— Ось, — простяг я в тремтливій руці мертвих пташок.

— Чечітки, — здивувалась мати. — Хто ж це їх?..

— Я, — ледь чутно промовив, і сльози бризнули з очей. — Це я їх... Я не хотів...

— Ну що ж, пташкам життя уже не повернеш, — сказала мати, але не так, як раніше, коли хотіла втішити. — Перестань хлипати і розкажи, як це ти до такого додумався.

— Це не я... додумався.

— І обмотувача робив не ти? — докинула бабуся.

Слова звучали, як вирок, і від цього мені було ще гіркіше. Я пішов під яблуню, викопав ямку, загорнув у хустинку пташок і поклав їх на пухкий сніг. З картону зробив дашок на зразок склепу, поставив над пташками і засипав снігом. У сінях відламав від пучка калини кетяг і встромив над сніговим горбочком.

— Мамо, а де чечітки живуть? — запитав я.

— На півночі, в тундрі живуть.

— У тундрі? — аж не повірив я. — Це ж дуже далеко. А чого вони сюди прилетіли?

— Зима люта примусила їх летіти. Чечітки живляться насінням різних рослин. Коли снігом усе позамітає у тундрі, чечітки у пошуках їжі вимушені летіти все далі й далі від домівки. Ось так і до нас долетіли.

— А потім назад повертаються?

— Під весну повертаються назад, мостять гнізда і виводять пташенят.

«Ось чому я ніколи не бачив чечіток улітку, — подумав я. — А ці двійко вже ніколи не повернуться додому, не виведуть діток... »

— Навіщо ти ловиш пташок? — раптом запитала мати.

— Не знаю, — признався я. — Хотів, щоб у хаті пережили зиму, а на весну я б відпустив їх.

— Ото вигадав, — зітхнула мати. — Думаєш, ти б добро їм зробив?

— Таж холодно їм надворі.

— Дивак. А в неволі було б краще? От узяли б і не випустили тебе з хати цілу зиму. Як би воно було?

— Мені до школи треба ходити.

— А для пташки її повсякденні клопоти — теж своя школа. Вона пристосовується до важких умов, вчиться виживати. Пташка — вона волю любить. А без волі... Хоч у золоту клітку її посади, від журби загине.

«Ось чому Миколині пташки такі сумні і... змарнілі», — збагнув я.

Снопик льону я виплутав з вірьовки і поставив серед реп'яхів, а вірьовку з петлями спалив у грубі. Потім у бабусі випросив ще два снопики і теж поставив у сніг.

До смерку я сидів у хаті біля вікна і виглядав, коли прилетять маленькі гості з тундри. Але вони чомусь не прилітали...