Медична сестра

У Люди є брат, трохи старший за неї. Тому і грається Люда з хлопцями. Бо і в сусідів кругом хлопці.

Возять хлопці самоскида. І Люда возить. Гудуть, наче справжні літаки. І Люда гуде. Бігають і татакають, як отой чапаєвський кулемет. І Люда татакає. І падає, коли Павлик-ватажок скомандує:

— Лягай, ти вбита!

Вона падає і лежить, хоч шишки й колються. Бо вона — солдат.

Через плече в Люди санітарна сумка. З червоним хрестом і півмісяцем. А в сумці є зеленка, вата й бинти. Хто з хлопців подряпається чи поколеться, Люда одразу замаже. А як кров іде, то й забинтує. Найчастіше спостерігачів, — вони

на дерева лазять.

І раптом упав Павлик, її командир. Застогнав, як поранений. А Люді до нього підповзти ніяк, бо ворожий кулемет — Микола Чугуй — татакає.

— Ну, коли так, я тебе зараз гранатами закидаю. — Люда пробралась між кущами і, закидавши шишками ворожого кулеметника, вигукнула:

— Миколко ти вбитий!

А він не втихає. Татакає і татакає. Каже:

— Я твої гранати назад відкинув.

— Тоді ось тобі: тах-тах. Я тебе з пістолета поранила, перекидайся.

І він послухав, перекинувся.

Люда стрибнула з-за куща. Захопила ворожий кулемет. І повернула його проти ворога. Тоненький голос дівчинки татакає й татакає. Вона вигукує хлопцям, що вони вбиті. І ті падають.

Ворожа атака відбита.

— Молодець, медична сестра, — почула Люда поруч себе Павликів голос. — Я вас нагороджую орденом.