Юрась і Пушок

Юрася й Пушка водою не розіллєш. А розлучаються вони тільки ото, як настає ніч, коли вже спати треба йти.

Бува, пошлють Юрася до лавки по хліб, а Пушок за ним — хвостиком. І кроку не відстає. Юрась частує його то свіжим хлібцем, то грудочкою цукру.

А як пасе Юрась гусей на леваді, то Пушок пильнує, щоб вони в колгоспне просо не закрадалися. Тільки гусачисько ступить крок до проса, Пушок забіжить наперед і «гав-гав-гав!» на нього.

— Молодець, Пушок! — хвалить Юрась. — Гарний з тебе сторож.

Аж якось-то Юрась із Пушком проходили повз колгоспний баштан. Динь там — у очах рябіє. Юрасеві від тих динь аж слина потекла.

— Чуй-но, Пушок, — каже Юрась. — Ти отут постій, щоб ніхто не надійшов, а я вирву одну диньку і зразу ж назад...

Пушок крутнув хвостиком і сів на задні лапи.

Та тільки-но Юрась почав підкрадатися до динь, як Пушок забіг йому наперед і голосно, на весь баштан, загавкав.

— Чого ти? Замовчи! — розгублено закліпав Юрась. — Це ж я! Хіба не бачиш?..

А Пушок своєї: «Гав, гав, гав!» Юрась прожогом з баштана... А за ним Пушок — хвостиком.