Лісова пригода

Як тільки сонце піднялось вище заводської труби, Валерка вибіг на майданчик. Він кілька разів озирнувся, прислухавсь, чи не кличе мама. Юрко, першокласник, пообіцяв узяти його з собою. Тільки як на це подивляться Юркові друзі — Сашко і Федько?

Ось нарешті з-за рогу будинку вискочив Сашко. Потім через паркан, немов вихором, винесло Федька, а слідом вибіг Юрко. Він озирнувся і замахав рукою:

— Ну, ну! Швидше!

Валерка мерщій схопив свій сачок із схованки і пішов за Юрком.

Хлопці, автобус! — закричав Сашко. — Бігом!..

Хлопці полопотіли до автобуса. — Валерка за ними.

Раптом Сашко озирнувся:

— А ти куди, малявко?

— Я... я з вами.

— Це мій сусіда, Валерка... В одній квартирі живемо, — пристав на виручку Юрко.

Валерка підвів голову:

— Ось сачок у мене. Я теж зайчат ловитиму...

— Вже розмолов! — розсердився на Юрка Сашко, — домовились троє, а ти...

Він хотів іще щось сказати, але, боячись, що автобус зрушить з місця, спритно скочив на приступки. За ним видерлись Федько, Сашко і Валерка.

В кінці робітничого селища починався густий ліс. Ранкове сонце пробивалось крізь густі колючі крони і веселими зайчиками розсипалося поміж травою.

— Ось там стежка веде прямо до молодняка, — пояснював Сашко. Я туди з татом на полювання ходив. А зайців там тьма-тьмуща. Так і шмигають поміж кущами. Тільки зараз полювати заборонено.

— А як же ми ловитимемо зайчат? — запитав Юрко.

— Дуже просто, — зверхньо проказав Сашко. — Засядемо у гущавині, а Валерка виганятиме. Напросився, то нехай побігає...

Стежка обірвалась, і хлопці убрели в молодий лісок. Трава була висока, густа. Тільки іноді кололися шишки. Тут і сонце пригрівало щедріше. А квітів скільки! А метеликів!

— Заляжемо, — скомандував Сашко. — Ти, Юрку, під сосну. Ти, Федьку, он там, напроти, під дубом. А я — за пеньком. Бігтимуть зайчата поміж нами — так і накриваймо... А ти, — кивнув Валерці, — будеш гнати на нас. Займай тихо, без шуму, щоб не розполохати...

Валерка насупився: добре їм, полягали і лежать. А тут лізь у хащаки. Страшно!..

Та нічого не вдієш. Закинув хлопець сачок на плече і покачуляв у кущі.

...Сонце пригрівало дедалі дужче. Запахло суницями, хвоєю. Хлопці ниділи в засідці, куняли. Минуло півгодини... година. Уже й сонце звернуло з обіду, а Валерки все не було. Далеко забрів він у ліс, зовсім забувши про друзів. Різнобарвні метелики снували перед самісіньким його носом. Їх можна було ловити не тільки сачком, а й руками. І Валерка зловив одного, другого, третього... Блакитні, червоні, з чорними візерунками на крильцях. Якби він знав, коробочку узяв би. А так — навіщо вони? Хай летять. Валерка підкинув їх і побрів далі.

Раптом — ой, скільки суниць! А смачні які, спілі! Захопившись, Валерка не помітив, як майже з-під його рук вискочило кумедне, пухнасте зайченя. Воно шмигнуло поміж травою і зникло. Тільки тепер Валерка згадав про хлопців у засаді і голосно закричав:

— Хлопці! Хлопці! Зайчик! Сіренький!.. Ловіть!

Але хлопці не чули — були далеко.

Велика чорна хмара підповзла непомітно. Її побачили хлопці тоді, як закрапав дощ. А за хвилину полило, наче з відра. І блискавка, мов ножем, розпанахала півнеба, а за нею коротко і різко тріснув грім.

Друзі кинулись під велику сосну, що стояла недалечко.

— А як же Валерка, хлопці? — раптом сказав Сашко.

— Пропаде! — охнув Юрко.

І вони разом вискочили зі схованки. Дощ періщив, не вщухаючи. За хвилину хлопці змокли до рубця. Вони брели в глиб лісу крізь сиву пелену дощу і по черзі кликали Валерку. Але ніхто не озивався. І хлопці йшли далі. Мокрі, голодні, стомлені...

Битих дві години нишпорили вони по лісі, аж поки під одним із кущів ліщини не помітили худеньку Валерчину постать.

Валерка сидів зіщулившись на купі торішнього листя і схлипував. У сірій сорочечці, з вигорілим на сонці чубчиком, він нагадував маленьке безпорадне зайченя.

— От і бери таких, — роблено сердито пробасив Сашко. Але в очах йому світилося щире співчуття. Він витяг із кишені шмат хліба з маслом і, простягаючи Валерці, сказав:

— На, їж... та вже треба нам додому...