Як собака собі друга знайшов

бурятська народна казка

переклад Марії Пригари

Колись давно-давно собака жив у тайзі сам один.

«Недобре жити одному, — думає собі. — От коли б знайти когось, найсміливішого, найдужчого! Я б став йому другом...»

І пішов собака в ліс шукати собі друга. Чув він од зайця, що немає в світі сміливішого, дужчого звіра, ніж вовк. Аж тут вовк як уродився. Іде назустріч, зубами клацає. Та не злякався собака.

— Давай, вовче, з тобою дружити!

— Давай! — згодився вовк. — Недобре одному! Увечері полягали вони спати на м'який мох під деревом. Опівночі собака раптом почув якийсь шерех, схопився й голосно загавкав.

Вовк перелякався, підібгав хвоста й ну зацитькувати собаку.

— Тихо! Тихо! Цить, не гавкай, бо ведмідь почує, прийде й розшматує мене...

— Ой, який ти боягуз! — здивувався собака. — Я менший від тебе, а зовсім не боюся. Ану, покажи мені ведмедя, бо я його ще досі не бачив...

Пішли вони тайгою. Коли бачать — лежить у сушняку кошлатий бурий ведмідь.

— Онде він, — здалека показав вовк і втік, покинувши собаку самого.

Підбіг собака до ведмедя й каже:

— Здрастуй, ведмедю! Хочу подружити з тобою! Ведмідь блимнув на нього спідлоба й пробурчав:

— Ну гаразд!

І стали вони жити разом. Увечері полягали спати, та собака знов почув шерех і загавкав.

Злякався ведмідь і забурчав:

— Ану тихо! Не гавкай, будь ласка, бо ще тигр почує! Наскочить і розшматує нас з тобою.

«Е, ні! — подумав собака. — Що ж воно за товариш: якогось тигра боїться...»

— Покажи мені тигра, — попрохав ведмедя.

Вранці ведмідь тихесенько сказав:

— Онде він іде, тигр...

Сказав і дременув у хащу.

«Оце-то справді великий звір! А який дужий! Він, мабуть, нікого не боїться. Краще дружитиму з ним!» — вирішив собака. Підбіг до тигра й каже йому:

— Чуєш, тигре! Хочу з тобою дружити! Подумав, подумав тигр і згодився.

Уночі, коли полягали спати, собака знов загарчав. Тигр схопився:

— Ану тихо, бо лев почує! Прийде й зжере нас обох відразу!

— Покажи мені, де живе той лев! — попрохав собака.

Але тигр так злякався, що не схотів навіть показати собаці, де живуть леви. Стояв і трусився од жаху.

Довелося собаці йти самому. Шукав, шукав аж до вечора — й не знайшов лева. А вночі прокинувся від несамовитого реву — земля задвигтіла, ліс застогнав. То був лев. Собака сміливо підбіг до нього. Лев загарчав, грива йому наїжилася.

— Що ти за звір? — сердито запитав лев. — Чому не боїшся мене? Я ж тебе зараз на клапті роздеру!

Але собака не злякався.

— Чуєш, леве! Я хочу з тобою дружити!..

— Ну що ж, — загарчав лев. — Коли так, ходімо зі мною!

Цілий день вони блукали разом по лісах та степах, аж усі звірі від них ховалися. А ввечері лягли спати в кущах.

Уночі собака прокинувся від якогось шереху, нашорошився й дзвінко загавкав.

Лев розлютився:

— Тихо, ти! Почує людина — вб'є нас обох! У неї є вогненна залізна палиця з громовим голосом...

Закортіло собаці дізнатися, що ж це воно таке — людина? Подалися вони вдвох з левом її шукати. Незабаром зустріли на дорозі малого хлопчика.

— Може, це людина? — питає собака.

— Це! Тільки ще не виросла, — каже лев.

Рушили далі. Коли бачать на дорозі старенького дідуся. Він поволі брів, спираючись на палицю.

— Це людина? — знов питає собака.

— Це... тільки вже постаріла. Бачиш — на трьох ногах ходить...

Через деякий час зустріли вони молодого хлопця, який їхав верхи на коні.

— Оце і є людина! — гукнув лев і стрімголов кинувся тікати.

Підійшов собака до хлопця, пометляв хвостом і каже:

— Людино! Я шукаю собі найдужчого, найсміливішого друга. Давай дружити.

— Згода! — відповів хлопець. — Тільки знай: я не люблю боягузів!

Увечері полягали вони спати. Раптом собаці знову вчувся якийсь шерех, і він голосно загавкав. Хлопець миттю прокинувся, схопив рушницю — оту вогненну палицю з громовим голосом, що про неї казав лев, і побіг разом з собакою шукати, хто це шарудів поблизу.

— Нас удвох з тобою ніякий ворог не злякає! — сказав він собаці.

І збагнув собака, що знайшов нарешті справжнього друга — найдужчого, найсміливішого.

З того часу собака дружить з людиною, щиро їй слугує.