Горобина ніч

Ще ніколи не було такого спекотливого дня. І вечір, який прийшов йому на зміну, був незвичайний і задушливий.

Невідомо, чому так рано смеркло. І ніколи ще не було такої тиші. Здавалось, що ніщо не може поворухнутись і дихнути на повні груди — ні людина, ні листочок, ні комашка.

Захід погас, не розгорівшись. Десь далеко, над островом, повисло якесь чорне громаддя. В темряві воно насувалося ближче й ближче.

Все чогось чекало, і тривога росла до неба — така висока, немов підвелася вгору безкінечна дорога.

Жодна зірка не блиснула, бо десь високо вгорі висіла непрониклива ковдра з чорної вовни. Тільки одного разу помітив Василько, як у тій стороні, де острів, щось кліпнуло, наче спалах від величезного сірника...

Вдома теж було задушливо, бо постова будка стояла на сонці й за день нагрівалась, як піч. З соснових дощок виступала живиця, вона пахтіла так, що забивало дух.

Батько поїхав до міста, а мати, повернувшись із Дніпра, погодувала Надійку й поклала її спати.

Мабуть, горобина ніч буде, синку, — сказала вона, дивлячись у вікно. — І кібці на тому березі пищали, аж сюди чутно було. Так вони завжди перед грозою.

— Мамо, а чому вона — горобина?

— Хто його знає, так кажуть.

Колиска гойдалась із легеньким скрипом, і Василькові здалось, що то не Надійка, а він сам лежить у колисці, і хлопець заснув. Проснувся він у непроглядній темряві.

Постова будка здригалась від обвалів грому, немов падали з неба тяжкі кам'яні брили. Моторошну темряву ураз прорізала така сліпуча блискавка, що хлопчик обома долонями затулив очі.

Щось забарабанило по даху, мов розсипалася квасоля, і слідом за цим зашуміла злива. Струмки хльостали в вікно, буря з ревом навалилась на будку, щоб перекинути її й жбурнути в Дніпро. За вікном немов стояв стоголосий лемент і стогін.

— Мамо! — позвав тремтячим голосом Василько. — Мамо!

Ніхто не обізвався, тільки блискавка майнула синім вогняним рукавом, і відразу ж ударив такий грім, що жалібно дзенькнули шибки, і вся будка немов присіла під тим ударом.

Хлопчик зірвався з постелі й метнувся до материного ліжка. Воно було порожнє.

Він кинувся до колиски. Маленька Надійка тут. Вона спить, її ніщо не тривожить.

Де ж мати?

Василько прожогом розчинив двері надвір. Йому привиділось щось сиве, яке з клекотом бігло мимо будки.

Це мчав до Дніпра бурхливий потік, несучи білу піну. В одну мить хлопчик промок до нитки — злива звалилась йому на плечі холодною масою води.

В цей час чиясь чорна постать виросла біля порога.

— Хто це?

— Васильку? Ти?

Буря підхопила звук материного голосу й кинула його в темряву, в ніч. Мати зачинила двері й похапцем засвітила ліхтар.

— Мала спить?

На материнській голові стримить, як башлик, мішок.

— Біда, Васько. Ліхтар на бакені потух!

Мати сідає на ослін, відсапуючись.

— Чи буря ліхтар розбила, чи, може, бакен зірвало... А пароплав же скоро пройде... Пасажирський. Людей скільки...

Вона схоплюється.

— Куди, мамо?

— На Дніпро. Треба навідатись до бакена.

Дивиться на Василька довго й пильно.

— Васильку, шкода тебе, а треба, щоб допоміг мені. Накинь батьків піджак, та ходімо. Ти босий. Вдягни чобітки, я зараз дістану — вода холодна...

Вона дістає Василькові чоботи, і хлопчик взувається.

Вони виходять удвох із будки. У матері два засвічені ліхтарі. Василько — з веслом. Буря валить із ніг, дощ січе обличчя...

У темряві мати намацує стовпа й відв'язує човен.

Один ліхтар вона подає Василькові:

— Держи, синочку. Отут стань і міцно держи, щоб буря не вирвала з рук. Світи мені з берега, то я знатиму, куди пливти. Вдержиш? Я на твій вогник увесь час дивитимусь.

— Вдержу, мамо.

Василько вимовив це слово так: «Вддержжу», — він тремтів.

Хвиля високо підкинула човен. Хлопчик бачив, як задерлась угору корма, потім вона впала, немов провалилась у яму, а натомість задерся ніс. Мати вдарила веслом раз і вдруге, і швидко зникло все: і човен, і постать матері — темрява поглинула їх.

Тільки ще деякий час коливався відсвіт — це в човні світив ліхтар. Василько лишився сам.

А буря наче тільки й чекала цього. Вона кинулась на самотнього хлопчика з несамовитою злобою й виттям. Вітрюган несподівано штовхнув його в спину, намагаючись скинути з берега в ріку.

Василько опирався з усіх сил. Тоді вітрюган підскакував збоку і бив хлопчика хвостом по ногах — і звідки в нього взявся такий хвіст? Він, як вірьовка, зашморгувався навколо тіла.

Всю увагу хлопчик скупчив на своєму ліхтарі. Ні, бурі не пощастить його вирвати з рук!

Василько даремно вдивлявся в темряву. Коли спалахувала блискавка, він бачив тільки сиві гребені хвиль.

Йому здалося, що мати вже не повернеться — човен, напевне, перекинувся. Хлопчик високо підняв угору ліхтар — ой, так не можна, бо вирве буря й розіб'є...

Надійний батьків піджак давно мокрий, хоч викрути, і від того став важкий, мов каменюка. Сорочка прилипла до тіла — яка ж вона холодна! У хлопчика таке враження, що по шкірі в нього повзають жаби — отакі великі зелені й сірі жаби, які водяться в копанці.

По осяйному склі ліхтаря збігають струмки. «Мамо, де ти? Чому тебе так довго немає?»

Земля немов гойдається під ногами — ось-ось вона не витримає цього грому й розколеться надвоє, і тоді все: і шалені хвилі ріки, і злива, і вся чорна ніч — проваляться в бездонну прірву. І Василькові хочеться міцно вчепитися за щось надійне: за стовпа чи за товстий ланцюг.

Хвилинами чує хлопчик чиїсь скрадливі кроки, наче хтось невідомий і волохатий підкрадається ззаду із темряви й простягає зарослі, когтисті руки. І здається Василькові, що то не грім гуркоче, а острів зірвався, як бакен, із якоря і тепер мчить із страшною силою на берег. Хто його втримає?

Хто не пустить далі?

Нікого, нікого немає, тільки він, Василько, лишився на березі, — він та ще ліхтар із світлом, яке теж немов гукає на поміч.

Одну мить у Василька з'являється непереможне бажання побігти в будку, зірвати мерщій із себе мокру одежу й сховатися під теплу ковдру.

А матір? Як їй зараз на човні серед Дніпра? Може, вона дивиться на миготливий вогник ліхтаря в його, Василькових, руках і вже скеровує човен до берега...

Несподівано в уяві хлопчика зринає зелена партизанська могила на острові під крислатим дубом. Дуб рипить, віття стогне й метляється на вітрі.

У лісі з усіх кінців підкрадались до партизанів фашисти. І хоробрий партизан десь стояв на варті під деревом — ось так, як зараз стоїть він, Василько. Тільки в партизанів були автомати і гранати, а в Василька замість гранати ось цей ліхтар...

Хлопчик уже не розбирає, що шумить — злива чи розбурхані хвилі. Вони котяться від острова й ревуть — «у-у-у». А потім, коли вітер повертається в інший бік, — «а-а-а»...

І буря теж реве й стогне на різні голоси — а може, то мати гукає на допомогу? Ця думка пронизує Василька наскрізь, вона холодніша за дощ і вітрюган...

Ой, як розірвати цю темряву, щоб хоч оком глянути, що з матір'ю!..

Хлопчик підбігає до самісінької води.

Сиві буруни котяться йому назустріч, набігають на берег і стогнуть: «а-а-а»...

Блискавка вихоплює з темряви клапоть берега й частину ріки. Грому довго немає. Він обізвався вже десь за Дніпром. Але злива не вщухає.

І в ту ж хвилину, коли після блискавки темрява зробилася ще чорнішою, десь далеко на річці блиснув вогник. Він такий маленький, що здається жовтою цяткою. Та Василькове серце озивається до нього радісним трепетом, воно не може втриматися у грудях, це дитяче серце, воно не може мовчати, і кричить, і гукає крізь бурю й ніч:

— Мамо! Мамо моя!

І Василько вимахує ліхтарем, а вся його істота співає:

«Це ж мати засвітила бакен! Мати засвітила бакен, і зараз пройде пароплав, і мати повернеться ось зараз на берег!»

Хлопчик забуває все — і темряву, і грозу, і мокру одежу, і свій страх.

Мати засвітила бакен!

А може, він візьме та й погасне? Ні, він горить, блимає жовтий вогник у ліхтарі на бакені.

Нічого тепер не страшно хлопчикові! Нічого в світі! Стогніть, хвилі, — не страшно! Реви, буря, — не страшно! Не страшні ви — ні дощуган, ні волохата темрява — малому хлопцеві з ліхтарем...

І він стоїть на березі, сам-самісінький на пустельному березі, в горобину ніч.

Човен з'явився несподівано, мов вигулькнув він із дніпрової безодні.

Мати вискакує на пісок — ні, вона ледве переступає через борт. В кожному її русі чавунна вага, страшна втома повисла на її руках. Вона бере весло і не в силі його підняти.

Але вона знаходить в собі сили мовчки притиснути до грудей сина і поцілувати його ніжно й гаряче в мокрий, холодний лоб.

А Василько плаче, він сам не розуміє, чому він плаче, чому в нього такі гарячі й солоні сльози течуть по щоках... Він же нічого не боявся, він нікуди не пішов, і хоч як йому було, а він не випустив ліхтаря...