Чарівна грань

українська народна казка

Це було тоді, коли раки ще вміли свистати, люди коромислом стріляти, а верби родили фіги з маком. В одному селі жили два сусіди — багатий і бідний.

Бідняк ходив до багача на роботу — орав, сіяв, молотив. За то діставав трохи якоїсь картопельки і кукурудзи на кулешу. І тим був задоволений, бо інакше — хоч скрегочи зубами.

Підходили свята. Люди готувалися, пекли і варили. Бідняк теж хотів бути не гіршим від інших. Але в хаті ні жмені муки. Чоловік зажурився, діти засумували, а жінка спочатку забідкалася, а потім сказала:

— Піди, чоловіче, до сусіда. Може, дасть жменю муки.

Пішов бідняк до багача і почав просити:

— Дайте хоч трошки борошна. Най і мої діти тішаться на свята. Я відроблю.

Багач був скупий. За гріш погнав би на ярмарок мишу або в церкві ухнув. Сусідові дав би — то, що з носа капає. Але подумав і сказав:

— Тиждень робитимеш мені у полі. Згода?

— Згода, добродію.

Багач і багачка зайшли до комори і винесли ворочок муки. Бідняк утішився й побіг як стріла додому.

Жінка висипала муку в корито. Там було трохи білої й кукурудзяної муки, перемішаної з висівками. Біднячка здивувалася, але нічого не сказала. Добре, що хоч така є мука. Коли замісила її на калачі, промовила:

— Біда, чоловіче, наш вогонь погас. А сусід уже спить. Не пасує будити його, аби дав нам грані.

Чоловік відповів:

— Коли я йшов додому, то видів-им у лісі вогонь. Піду, може, звідти принесу головню.

Пішов бідняк у ліс. Там горіла величезна ватра, а навколо неї сиділи кілька легінів.

Чоловік привітався.

— Чого прийшов? — спитав найгодніший з-межи легінів.

— Я прийшов просити грані, бо моя жінка заходилася пекти калачі, а вогонь погас. Тепер нема чим розпалити.

Легіні щось пошептали один одному. Найгодніший з-межи них промовив:

— Тримай капелюх і не бійся.

Насипав біднякові з шкіряної торбини повний капелюх жару.

— Йди й висип цю грань серед хати.

— Дякую вам, добрі легіні.

Переступивши поріг хати, бідняк порозкидав усю грань з капелюха. Вона задзвеніла і заблищала, як зірниця. То була не грань, а чисте золото!

Чоловік, жінка й діти збирали той скарб до самого ранку. А коли розвиднілось, бідняк пішов до міста, купив кілька міхів питльованої муки й новеньке убрання для цілої родини.

На свята вийшов з жінкою в село. Пристав до інших газдів, балакав поважно про світ і про людей. І багач стояв у гурті з жінкою. Їм стало соромно і банно, що, ади, якийсь старцун убраний файніше і від них.

Коли вернулися додому, багач не знаходив собі місця; його гризла думка, як черевик п'яту: звідки сусід має таке файне убрання. Нарешті не витримав і пішов спитати.

Бідняк довго м'яцкав, посміхався — не хотів сказати правду. Але багачисько напосівся, як чорт на грішну душу. Що мав з ним робити бідний чоловік? Узяв та й розповів, як воно було: пішов у ліс, знайшов легінів, приніс грань у капелюсі й розсипав її в хаті, а з того чисте золото вчинилося.

Побіг багач додому:

— Погаси, жінко, вогонь у печі, бо я маю йти до легінів.

Багачка нараз бухнула коновку води в піч. Багач схопив мішок і почимчикував до лісу.

На галявині горіла величезна ватра, а навколо неї сидів гурт легінів.

— Чого прийшов? — спитав найгодніший з-межи них.

— У мене в печі погас вогонь. Дайте мені грані.

— У що візьмеш?

— Дайте сюди, — втішився багач і розкрив мішок.

Легінь йому насипав із шкіряної торби півмішка грані.

— Як вернешся додому, — сказав, — то обійди три рази криницю, висип трохи грані на току, трохи серед стодоли, а решту — серед хати.

Багач так зрадів, що забув подякувати хлопцям.

Прибіг на подвір'я. Обійшов тричі криницю, висипав трохи грані на току, трохи в стайні, а решту — серед хати. Став чекати, аби задзвеніло й заблищало золото. Але золото з грані не вчинилося, а спалахнув страшний вогонь.

Пожежа злизала увесь маєток багача. А бідняк жив, не тужив і до сусіда більше не ходив.