Синича дружба

З усіх наших пернатих друзів найбільше мені до вподоби синичка.

Перш за все, яка пташка може порівнятися до неї своїм костюмчиком? Жовта, під чорну краватку сукня, темно-зелений жакетик, чорна шапочка. А обличчя! Білосніжні щічки, гострий чорний носик і розумні бусинки-очі. А яка трудівниця! Секунди не посидить без діла. За зиму перегляне кожне кубло гусениць, повищупує з них хитро заховані яєчка.

А хто перший ще в лютому сповіщає людям про наближення весни, приспівуючи:

«Покинь сани, бери віз.

Більше пісень, менше сліз»?

Вона, синичка. А хто найближче до людей? Синичка. За зиму вона може так звикнути до життя в хаті, що навесні навіть не хоче летіти на волю.

А її вокальні здібності? А репертуар? В той час, як в багатьох птахів лиш одна пісня, в синички — п'ять-шість. Одне слово, я ще з дитинства закоханий в синичку й віддавна веду спостереження за її життям.

Коли я працював у хорі Верьовки і жив у Києві, в мене було менше на це можливостей через часті гастролі. Та все ж використовував найменшу можливість для цього. Я ніколи не їхав на роботу, а йшов парками, що тягнуться понад Дніпром.

В Першотравневому парку кожного дня в зимову пору можна було спостерігати таке видовище. На алеях, доріжках діти, дорослі, вже літні бабусі, дідусі в простягнутих руках тримають соняшникове насіння, і синиці, повзики, навіть вкрай обережні горобці сміливо беруть їжу з цих своєрідних годівниць. На руках пташки навіть зчиняли бійки.

Вийшовши на пенсію, я вирішив запровадити таке у себе. Наробив я годівниць і з нетерпінням чекаю зими. І ось прийшла нарешті вона, вкривши землю білою ковдрою. Охоче беруть пташенята з годівниць зерно, а на мої руки й не дивляться. Забрав я годівниці, став день при дні виходити на вулицю з насінням у руці, але жодна й не наблизилась. Та я не здавався, продовжував приваблювати птахів. І таки досяг деяких успіхів.

Перш за все вони перестали боятися мене. Коли вийду з хати, то всі летять до мене. А коли вийде котрийсь із синів, то — як вітром їх здуло.

Звернув увагу на те, що одна з синичок завше найближче тримається мене. Коли всиплю насіння, то кожного разу бере його перша. Ось я й почав «залицятися» до неї. І дійшло до того, що вже прилітала на поріг в сінях. Але на руку все-таки боялась сідати. Аж позаторік нарешті сіла й на руку. Правда, не відразу. Дочекався я чималенького морозу, який дуже дошкуляє птахам, вийшов надвір із жменею соняшникового насіння. Всі боязкі синички посідали на гілках і терпляче чекали, коли я всиплю насіння в годівницю. А моя вертольотиком повисла над рукою. Повільно опускається до руки й не зводить з мене свого допитливого очка. Перший раз вхопила зерно на льоту. А чи знаєте ви, як їсть синичка зерно? Певний, що не всі. А їсть вона дуже цікаво. Наприклад, кури ковтають цілком. Горобці, чижі, щиглі лузають точно так, як ото ми з вами. А синичка? Бере зерно соняшника, летить на дерево, відшукує горизонтальну гілку, вкладає його в лапки, як в руки, притискує щільно до гілки й береться роздовбувати лушпайку. Ось зерно вже очищене. Що ж далі? Ковтне? О, ні. Вона щипає його по крихітці з макове зернятко, аж тоді ковтає. Начеб сидить за столом, гострим ножиком нарізує собі шматочки ковбаски й снідає.

Дійшло до того, що моя синичка тепер сідає мені не тільки на руку, а й на плече, на картуза, випрошуючи насіння. Але й це ще не все. Одного разу сиджу рано-вранці, щось пишу й чую: хтось тричі постукав у вікно. Був переконаний, що то Надійка, яка бере в мене уроки гри на бандурі. Але чому ж так рано? Виходжу — аж це моя синичка. Виявляється, я забув звечора всипати насіння в годівницю. Побачивши, що вона порожня, й почала стукати в вікно. Спершу гадав, що то в неї випадково вийшло, але — ні. Тепер кожного разу, як тільки я не всиплю насіння, вона стукає до мене в вікно, нагадуючи про мої обов'язки. Бо знає, що після стуку неодмінно винесу насіння. Правда, трапляється, що стукає й тоді, коли в годівниці повно насіння. Що ж таке, думаю. А тоді й зрозумів: стукає вона, мабуть, із двох причин. Перша — сумує за мною, а друга — та, що хоче погріти свої лапки на моїй теплій руці. Тільки виходжу на вулицю, як одразу ж сідає вона мені на плече й мерщій біжить по рукаві до голої руки, присідає там і то одним, то другим очком починає розглядати мене.

З наближенням весни мої годівниці, моя хата пустують. Нема моїх милих синичок, майнули в ліси, гаї, сади. Я тільки чую їхні пісні.

А втім, не зовсім так. Якось столярую в дворі й раптом чую за собою — цінь-чи-ри-рик! Оглядаюсь. Хто б ви думали? Та моя синичка. Змучена, груди брудненькі. Отже, в неї вже є дітки. Того вона й прилетіла до мене.

Біжу до хати, а вона — за мною. Але не за насінням, ні. Воно їй зараз ні до чого. Ось що їй зараз потрібно. Сир! Зеленою грудочкою впала в миску, вхопила чималий кавалочок сиру й щодуху до своєї домівки, до діток, в яких майже не закриваються широкі дзьоби. Судячи з тих восьми хвилин, впродовж яких не було її, я зрозумів, що домівка її далеченько. До самого смерку синичка літала, брала сир і носила своїм діткам. От ніяк не зрозумію, чому вона й не гляне на мої синичники, а летить хтозна-куди? Видно, щось не те, десь дав я, либонь, маху...

Якось пішов я на ринок і побачив, що одна бабуся вже продає гриби. Бігом додому, хипаю кошика — й гайда до лісу. Присівши над першою сироїжкою, раптом почув, що мені щось впало на плече. Подумавши, що то листя або шматочок кори, я не звернув уваги. Але чую, що той «листочок» тупцює на плечі. Подивився, й якесь невимовне тепло потекло по всьому тілу. Догадуєтесь? Так, то була моя синичка-сестричка.

Поруч зграйкою перелітали з гілки на гілку її діти, настовбурчивши крильця й по-дитячому скиглячи. Заквапилась ураз синичка. Й така вона була схожа в той час на добру, заклопотану ніжну матір, що я аж розчулився.

— Щасти ж вам, мої любі, — хотілось сказати їм услід. — Я вже насадив соняшників, насіяв конопель! Так що прилітайте, як прийде зима.

Збігло літо, за ним — осінь. Настала зима. Дуже я хвилювався, чи прилетить моя подружка. За літо все могло трапитись. І якою ж радістю сповнилось моє серце, коли почув знайомий стукіт у вікно. Прилетіла! Та ще й з сім'єю! Лиш відчинив двері, вона — скік на плече й — цінь-чи-ри-рик!

Насипав я в годівницю соняшникового насіння, синичка взяла перше зерно, показала дітям, як його розлущити, й почали мої синички бенкетувати.

Була в мене одна перната подружка, а тепер — ціла гамірна зграйка. І їм сито та затишно біля мене, й мені біля них світло на душі.