Дива

Поїхав я з онуками в село. Село як село: і ставки в ньому, і поля, і ліс чималий довкруг. А що вже люди цікаві — і сам дивувався, хоч десяток років жив там і теж дещо знав та бачив.

Маленька Лізуня, тільки дійшла до Свиридового двору, одразу й кинулась шукати:

— Де, де він?

— Хто, доцю? — перепитала бабуня Катерина.

— Та індик з курчатами.

— А-а, — засміялася бабуня. — На ставку.

— Підемо, дідуню, туди.

— Отак — і не спочивши з дороги?

— Потім будем спочивати.

Довелося йти.

— Захопіть Командирові поїсти, а то він охляне голодний, — дала нам бабуня миску з їжею.

Ішли левадою. Пригрівало сонце, виспівували пташки. Ліза, вгледівши білого метелика, кинулась ловити його, та як голими руками впіймаєш такого верткого? Над головою, наздоганяючи одна одну, майнули дві ластівки, та так швидко, що дівчинка й не помітила, куди вони ділися. А вже недалеко від ставу сталося зовсім негадане. Спершу Лізі й мені здалося, що шуліка полював на ластівок, бо каменем падав униз, але, піднявшись угору знову, раптом став перекидатися з крила на крило, ніби хизувався своїм «вищим пілотажем».

— Та його бджоли атакують! — збагнув я.

— Де, де вони? — закрутила Ліза головою.

— Он, он цілий рій за птахом женеться! Видно, задали йому перцю, бо як сам не свій викручується.

— От молодці, правда ж, діду?

— Ходімо звідси, — узяв я онучку за руку і пішов швидко, — а то бджілки розлючені!

Тим часом шуліка метнувся ще раз угору, потім униз і враз шугнув попід гіллястим розлогим осокором. Поки бджоли обминали дерево, хижак свічкою знявся в небеса, і рій уже не міг наздогнати його.

— Нічого, і так пам'ятатиме, як бджолиний спокій порушувати.

— Дідуню, а той шуліка індика не вхопить? — стурбувалася Ліза.

— Не подужає. Каченя — може, а індика — ні.

Тут і Командир озвався. Угледівши незнайомих, індик захвилювався і невдоволено забубонів.

Виріс індик серед каченят: баба Катерина підкинула качці індиче яйце. Виріс, ціле літо з ними гуляв, отож і став старшувати. На другу весну, коли каченята з'явилися знову — маленькі, жовтобокі, — індик мало не танцював од радості. Він уже був здоровий та грізний, з червоною головою і підгорлям. Каченята тільки наїдяться — одразу з двору та до води. Їм аби плавати. Й індик іде за ними. А потім і сам став їх на вулицю виводити. Іде, поважний і гордий, ніби ціле військо за собою веде. За це люди й прозвали його Командиром.

Приведе Командир своє «військо» до річки і щось до нього гуль-буль по-своєму, мовби настанову якусь дає. Каченята

одразу в воду, а індик ходить берегом, траву пощипує та інколи на плаваюче «військо» позирає: чи не запливає хто далеко. Накупаються каченята, виберуться на сухе, гріються на сонці. Командир стоїть посередині табунця і стереже його спокій. Спробує підійти гусак чи собача чиєсь — негайно прожене, сердито розпустивши колючі крила. А під вечір, як пора додому, Командир на всю леваду зчиняє лемент, бігає, виганяє з води каченят. Ті його слухаються, виходять, а індик кожне дзьобом скубне — ніби лічить, чи всі в наявності. А потім гордовито веде своє «військо» додому...