Вірність

Було це на Кавказі, в передгір'ї, де чабани пасуть овець. Я в армії там служив, бачився часто з чабанами і не раз чував їхні билиці.

Один бригадир чабанів мав хороброго й розумного собаку. Що вже вовків одігнати чи посторожити отару, коли чабани сплять, — і вмовляти не треба: стане на сторожі і тільки вухами поводить.

Восени, коли овець переганяли з нагір'я в долину, бригадир узяв та викинув на узбіччя дороги свою стару зношену фуфайку. Викинув і забув про неї.

Коли отара відійшла далеченько від пасовиська, бригадир помітив, що немає його вірного собаки. Гукнув раз, позвав другий — немає.

Нема то й нема: мабуть, з котримсь із чабанів попереду пішов і вниз спустився — він багатьох пастухів знав. Так собі думав бригадир. Але внизу собаки також не було. Десь ніби під землю провалився. Бідкався бригадир, кликав, шукав, та марно. Не повертатися ж назад на пасовисько!

Минула зима, настав час знову гнати отару в передгір'я. Пішли отари зворотним второваним шляхом. По дорозі бригадир став розпитувати пастухів інших бригад, чи не чули, не бачили його Рекса.

— Чули! У нас він, — повідомив один з чабанів. — Серед зими підібрали. Якось розшукували коня, що, наляканий вовками, забіг у гори. Ідемо надгір'ям, коли глядь — собака лежить. Знесилений, навіть гавкнути не може, тільки очима журними на нас поглядає. А поряд стара фуфайка. Хтось мав прийти до нього, чи що? І довкола вся трава вищипана...

— Фуфайка? — перепитав бригадир і почервонів з сорому. — Так це він біля неї зостався!..

Повернув зраділий бригадир до сусідньої отари і вже здаля став радісно кликати:

— Рекс! Рекс!

А собака хоч би вухами поворухнув.

— До мене, Рекс!

Підійшов бригадир до свого улюбленця, вийняв кусень запашного м'яса — собака відвернувся від тієї приманки. Тільки зирнув на колишнього господаря злими очима, ніби ніколи й не знав його. Образився.