Уполювали

Троє колгоспників поверталися з поля додому. Всілися на возі, про се, про те балакають собі і, звісно, не дуже поспішають — коні самі дорогу в село знають. А вона якраз ішла поблизу лісу. От один з них і згадав:

— Чув я, що в цьому лісі кабани табунами розплодилися. Якби рушницю, то можна б і пополювати.

— Якраз придумав! — заперечив другий. — Це такі розбійники, що їх і куля не бере, не те що якийсь там дріб рушничний.

— Як-то не бере? Стріляють же мисливці.

— Так, але не цих кабанів, — стояв на своєму другий дядько. — Ці такі, що після пострілу кидаються на людей, як тигри. Тільки й рятунку, що на дереві. І дерево, буває, беруться валити — аж тріщить...

Проїхали метрів із сто мовчки. І враз третій, що поганяв коней і не встрявав у розмову, показав пужалном у поле:

— А що б ото чорніло в кукурудзі?

І справді, наче хто щось темне кинув чи спить на розкиданому кукурудзинні, кожухом укрившись...

Зупинились, тихенько злізли з воза та й до кукурудзи — чап, чап, щоб налякати ледацюгу.

Коли придивились — кабан дикий лежить. І хоч би ворухнувся, дихаючи. Мертвий? І то добре, можна й шкуру зняти...

Один дядько уже зайшов було ззаду, щоб брати здобич за ноги, а другий намірився ухопити кабана за довгасте рило, коли третій, той, що поганяв коней, застеріг:

— Почекайте, хлопці, а то з ким чорт не жартує. Ану відійдіть! — І хлясь по чорній туші батогом.

Мамонько моя, як зірветься та чорна потвора на ноги, як сипоне землею, як плигне і шусть у кукурудзу — аж стебла залопотіли.

Зробивши коло в кукурудзі, кабан вискочив з поля та через рів у молоду посадку, та в ліс — тільки луна пішла.

Всі троє немов заніміли. Стали як укопані і слова не можуть промовити.

Нарешті другий дядько, що застерігав першого, вичавив із себе:

— Я ж казав...

А той, що не боявся, одразу й похоробрішав:

— А нічого ж такого не сталося!

— Авжеж, — глузливо додав той, що з батогом.

Перший дядько зовсім розхрабрився:

— Мені ці кабани — що свої вдома. Хочете — завтра на засідку вийду з рушницею. І кокну цього вгодованого, що в кукурудзі сало нагуляв.

На тому й домовились. Той, що з батогом, ударив по руках, і суперечка ввійшла в законну силу. У хороброго й ліцензія була на вполювання кабана.

Домовились так: засідку зробити післязавтра, хай кабан трохи вговтається. Двоє свідків ночуватимуть у курені, що стояв на полі ще з літа, коли тут горох молодий ріс.

Мисливець вирішив засісти не в кукурудзі, а на березі, що самотньо росла край поля, — біля неї він помітив кабанячі сліди. Наносив до дерева стебел кукурудзи з качанами і навіть жолудів роздобув: то кабанячі ласощі.

Настав вечір.

Мисливець вибрав гілляку, яка міцніша, засів і чатує на кабана.

Чатує і роздумує: що його робити, коли кабан справді прийде? Підпустити його до берези близько чи на відстані стрельнути? На відстані можна й не поцілити — темрява непроглядна. А як під березою — то не дуже й прицілишся, гілля заважає. От якби зашморг був, та кабанові на голову, та живим піймати — от було б диво!..

Коли чує — затріщали гілки на узліссі, потім щось форкнуло.

Іде.

І справді, з темряви виринула здоровенна кабаниха, з поросятами, помітила розкидану кукурудзу та до неї.

Мисливцеві на дереві і подих перехопило: не один кабан, а цілий виводок прийшов!

Оце рахуба!

Зовсім розгубився мисливець і хотів було краще примоститися на гілляці, щоб плечима об стовбур спертися. Та гілляка з доброго дива раптом трісь, скрип — і дядько полетів униз.

Уже падаючи, зачепився курком за сучок, і рушниця бабахнула, мовби теж з переляку.

Приземлився дядько на широку свинячу спину і так вдало, начеб на коня. І миттю його понесло у нескошену кукурудзу. Потім різко крутнуло в один бік, у другий — і сміливець беркицьнувся на землю. А вона аж гула від тупоту, поки виводок не сховався у лісі...

Невдовзі прибігли захекані свідки.

— Ну, де він, харцизяка? Може, помогти?

— Поможи. Поможи підвестися, бо щось нога не слухається.

— Не дай боже! На тебе кинувся?

— Ні, я на нього, — ледве ворушачи язиком, мовив мисливець.