Соловейко

— Хочу почути соловейка! — давно просилася моя онука Ліза. — Бабуня кажуть, що скоро він перестане співати.

— Це точно, — погодився я. — Давайте на заплаву сходимо. Там верболіз і ожини дикої ген скільки. Такі місця і полюбляють соловейки. Тільки як прийдемо — ніхто ні слова, щоб тихо було.

— Згода! — разом відповіли Ліза та братик її Дмитрик.

Електричкою їхали, поки тягнувся ліс. А далі, одразу за станцією, луки — скільки око сягає, всіяні зеленими копицями верболозу.

Нарешті зупинка. Онучата впізнали моє улюблене місце — невисокий пагорб, густо порослий чебрецем, м'ятою, пирієм.

— Стомились? — питаю. — Давайте присядемо і спочинемо. Відціля і соловейків гарно чути.

Посідали, мовчимо. І справді, десь хвилин за двадцять почулося: тьох-тьох, тюрр...

Хіба можна передати словами соловейкову пісню? Вона то злітала кудись у височінь, то стрімголов падала вниз, і сміялася, і сплакувала, ніби в ній сплелися воєдино радість і печаль.

— Чуєте? — пошепки спитав я онуків.

Діти закивали головами: вони боялися й вуста розтулити. Дуже потерпали аби раптом соловейко не замовк та не полетів куди-небудь...

Ні, чарівник не змовкав. Здавалось, і його захопила довколишня краса, настояна на росі тиша, кучеряві хмарки, що пливли поволі по голубому небу. Іноді співак так підвищував голос і виводив такі рулади, ніби хотів зупинити й здивувати байдужі до всього хмари.

Несподівано почувся солов'їний голос трохи праворуч, дещо простіший, але такий же принадний. Дмитрик не стримався:

— Ще один?

— Так, цей трохи молодший, але теж голосистий, — поясНЮЮ.

— Хоче переспівати «нашого»?

— Ні, не доріс ще, — похитав я головою. — У них, соловейків, є таке правило: як один подав голос і довго не стихає, значить, місце, вважайте, зайняте і не можна в ньому посеЛЯТИСЯ іНШИМ.

— Ким зайняте?

— Тим, хто перший прилетів. Гніздечко збудував, а в ньому яєчка соловейкова подружка відклала. Тепер сидить на них, малят висиджує.

— А соловейко співає?

— Перші два тижні, як тільки сяде подружка, виспівує майже цілу добу.

— І вночі?

— Маленьку перерву робить на обід, щоб трохи попоїсти і подрузі їжі принести.

— Так і захрипнути можна, — засміявся Дмитрик.

— Соловейки не хрипнуть, онучку. Настає час — і вони замовкають. Солов'ї до нас лише на три-чотири місяці прилітають, щоб рід свій продовжити.

— Відкіля прилітають, дідуню? — зацікавилася Ліза.

— Прилітають співуни-соловейки аж із тропічної Африки. Чули про таку?

— Це звідти, де леви та крокодили водяться? — перепитав Дмитрик.

— Звідти, звідти. Живуть собі в лісових хащах, і ніхто їх там не помічає.

— Хіба вони там не співають? — здивувалася Ліза.

— І голосу не подають. Не рідна то сторона для них, от і втрачають охоту до співу.

Онуки мої задумались і посмутніли. Зате ще гучніше защебетав соловейко.

Ліворуч, за кущами ліщини, — очувся ще один тоненький та нехитрий спів.

— Ото молодий соловейко, — пояснив я дітям. — Пробує голос. Це літо в нього мовби репетиція, а наступного вже й дорослу пісню заведе... А буває, що солов'ї й б'ються за улюблені місця гніздування.

— Як це б'ються? Хіба соловейки забіяки? — здивувалися діти.

— Ні, вони мирні. Але коли раптом обом хочеться жити в одному місці, то спалахує суперечка. Ось послухайте. Одного разу під хатою в бузку я побачив дві сіренькі пташки. Притих, слідкую, що вони робитимуть. А вони злетіли вгору, вдарились одна об одну і, пискнувши, впали в кущ. Думаю, загинули, необачні, бо тихо стало. Коли враз почув соловейків спів. І майже в ту ж мить озвався й другий соловейко. І почалося, і понеслось. Один заведе, другий пересвистує. Відчувши слабину суперника, починає ніжно вуркотіти, стукотіти, щоб таки заглушити його. «Колінця» співу змінювались одне за одним, відляск їх лунав на все подвір'я. Я трохи не сміявся, забув навіть, куди йшов. Коли чую: один голос усе дужчає і мовби торжествує, а другий слабшає, замовкає. Видно, суперник став видихатися. Врешті й зовсім замовк. І одразу вилетів, бідолашний, з бузку.

— І більше не сідав? — поспівчувала Ліза переможеному.

— Ні, довелося йому шукати інше зручне місце.

Додому поверталися вдоволені й замріяні.

— От якби поселився соловейко в нашому дворі... — сказала Ліза. — День і ніч слухала б!

— А чого ж, як буде в дворі багато бузку, калини, то котрийсь може й вибрати в сутінках місце. Солов'ї люблять затишок, — сказав я онукам.