Ворони — вони такі...

Якось я сидів на балконі, знічев'я спостерігав, що робиться у дворі. На сусідньому балконі так само сиділа старенька бабуся, а під її балконом походжали голуби: видно, звикли, що бабуся їх підгодовує.

Ось бабуся кинула голубам підгорілу хлібну шкоринку. Ті спершу накинулись на неї, а потім розбіглися, розчаровані: суха шкоринка, не вдзьобаєш. А я помітив, як на стовпі навпроти мого балкона притаїлася стара ворона. Невже, міркую, вона помітила шкоринку і теж хоче поласувати? Ну-ну, думаю, спробуй, голуби вже наїлися...

Ворона справді спустилася на землю і клюнула шкоринку. Суха, не вдзьобнеш. Перевернула її, ще раз дзьобнула, а там ще сухіша. Думав, полетить собі. Аж ні, схопила шкоринку і полетіла до воріт, де після дощу саме була калюжа. Кинула шкоринку у воду, разів зо три перевернула, щоб таки намокла, і оглянулась, чи ніхто не претендує на її здобич. Ні, дітвора гралася далеко, а голуби розбрелися попід деревами. Тоді, вдоволена, спритно вхопила мокру шкоринку дзьобом, повернулася на свій стовп та й заходилася ласувати... Хіба не розумниця?

А то ще якось надворі я годував свого Рекса. Той швидко справився із короткою вечерею, але в мисці залишив недоїдений шматок хліба.

Це, видно, помітили зголоднілі ворони й одразу опустилися на траву. Але тільки одна з них наблизилась до собачої посудини, як Рекс загарчав і кинувся на неї. Ворони злякано розлетілися.

Посідали на деревах у другому кінці двору, потім знову полетіли до миски. Та пожадливий пес і тут одігнав непроханих.

Тоді сталося несподіване. За третім разом зграйка розділилася. Дві ворони полетіли до миски, але сіли на такій відстані, що Рекс не звернув на них уваги. А третя раптом, зробивши коло, сіла позаду собаки і щосили дзьобнула його в хвіст. Той зі страху та від болю крутнувся, кинувся, щоб упіймати нахабу, а тим часом дві ворони плигнули до миски, вхопили хліб — і на дерево. Отакі ворони молодці!

Один мій друг теж неабияк «постраждав» од ворон.

Порався він у себе на дачі і, миючи руки перед обідом, зняв годинник і поклав на ганку. А над ганком кружляла ворона. Одне коло зробила, потім трохи нижче друге, а тоді стрімголов кинулась униз, схопила годинник і полетіла до лісу. Як не кричав потерпілий — не помоглося.

Коли знову прилетіла ворона на його господу, він нацькував на неї собаку. Той кинувся на птаха, і не знати, що б і зробив, якби ворона не вивернулася з-під собачих лап та не злетіла вгору. Крутнулась над псом, щось каркнула та як дзьобне його просто у самий ніс... Пес завертівся дзигою і так завив, що загавкали собаки всього висілка. А ошелешений дачник обняв собаку та гладив, сяк-так заспокоюючи:

— Бідний, і тобі дісталося від цього вороння...

Ворони сміливі та дружні птахи, вміють за себе постояти. Якось, коли я ще жив у селі, трапилась цікава пригода. Повертався тракторист з поля, наспівував собі, аж бачить — над лісосмугою справжній пташиний бій. Ширококрилий шуліка то злетить угору, то каменем падає в посадку. А йому перетинає шлях зграя ворон. Та кричать — аж у вухах лящить. Який шуліка не сильний, а ворони не дають йому до землі спуститися.

«Що б воно значило?» — подумав хлопець, бачачи, що птахи весь час кружляють на одному місці.

Зупинив мотоцикл та мерщій туди. Розгорнув кущі, сюди-туди глянув і отетерів: під кущем ліщини, припавши до землі, сиділо зайченя, зовсім маленьке, і тремтіло від переляку.

— Так це на тебе цілився розбійник? — здивувався хлопець. Зайченя, вгледівши хлопця, мало само не плигнуло йому на руки.

А ворони одганяли шуліку, бо в посадці було кілька їхніх гнізд.

Птахи ці приносять користі більше, ніж шкоди. В одному журналі писали, як ворони врятували лісовий заповідник. Завелася в ньому сила-силенна хрущів. Розмножуються вони в землі, і личинки їхні псують коріння дерев. І от на ті личинки напали ворони. Сяде на землю, встромить навмання довгастий свій дзьоб і витягує личинку хруща. Як уже вони відчували ті личинки під землею, ніхто не знає. А те, що визбирали вони тоді сотні і сотні тисяч шкідливих комах — це підрахували вчені.

Хіба мало добра зробили?