ОПОВІДАННЯ ТА КАЗКИ. Частина 3.

Як здивувався Мурко

В однієї бабусі був старий-престарий кіт Мурко.

Лежить Мурко на подвір'ї, на сонечку вигрівається. Заплющив очi, спить, поклавши голову на лапки. Тiльки хвостом махає, мух відганяє.

На подвір'ї ходило курча. Воно відбилося від квочки й жалібно пищало. Побачивши кота, курча замовкло. Підійшло тихенько до кота, притулилось до нього й очі закрило. Тепло йому біля кота.

Кіт Мурко почув, що хтось до нього притулився. Відкрив очі, побачив курча. Здивувався кіт Мурко: ну й сміливе ж курча!

Дивиться кіт Мурко на курча з подивом і не знає, що йому робити. Чи злякати курча, щоб воно втекло, чи нехай собі гріється?

Чому мама так хвалить?

Пішла мама на роботу, а вдома залишилась шестирічна дівчинка Люда. Вона ще не ходить до школи.

Мама сказала Люді, щоб вона курей нагодувала й квіти полила.

Люда нагодувала курей і полила квіти. А потім думає:

«Зварю борщу. Мама прийде з роботи втомлена. Хай відпочине».

Зварила Люда борщу, попробувала. Борщ несмачний... Оце буде мама сваритися, що вона несмачного борщу наварила.

Прийшла мама з роботи. Здивувалась, що Люда зварила страву. Насипала борщу, їсть і хвалить:

— Ой смачного ж ти борщу зварила, дочко.

Люді ніяково слухати ці слова. Адже вона пробувала борщ, він несмачний. Думає Люда:

«Чому ж мама так хвалить?»

Моя мама пахне хлібом...

Одного дня в дитячий садок привели двох новачків — п'ятирічних хлопчиків Толю й Колю. Їх привели мами. Хлопчики познайомились. Толя запитує Колю:

— Де працює твоя мама?

— А хіба ти не знаєш? — здивувався Коля. — Вона ж пахне ліками. Моя мама — лікар. Захворіє людина — мама вилікує. Без лікаря люди не могли б жити. А твоя мама де працює?

— А хіба ти не знаєш? — здивувався Толя. — Вона ж так пахне хлібом. Моя мама — пекар. Вона годує людей. Без хліба не міг би ніхто жити.

— І лікар? — запитав здивовано Коля.

— І лікар не міг би, — з гордістю сказав Толя.

Як злякався Юрко

Увечері мама сказала Юркові:

— Піди в сад, принеси яблук.

Юрко пішов у сад. Заліз на яблуню, нарвав яблук і вже зібрався було йти додому. Раптом побачив під яблунею щось кругле й чорне, мов клубочок. Клубочок ворушився.

«Що воно таке?» — здивувався Юрко. Нахилився до клубочка, доторкнувся до нього рукою, а він колючий. Злякався Юрко, аж скрикнув. Випустив з рук яблука й побіг додому. Розповів мамі про колючий клубочок. Мама сміється:

— Та то ж їжак!

Пішов Юрко в сад, щоб яблука забрати, а їх уже під яблунею немає. Довелося знову на яблуню лізти.

Соромно Юркові. Захотілося йому ще раз побачити їжака. Думає Юрко: «Тепер я його не злякаюсь».

Та їжака вже не було. Де ж він подівся?

Як синичка будить мене

Щойно посвітлішає за вікном, прилітає маленька жовтогруда пташка. То — синичка. Шапочка в неї чорно-оксамитова, щічки біляві. На зеленкувато-сірих крильцях кожна пір'їнка ніби пензликом намальована. Синичка стукає гострим дзьобиком у заплакану шибку. Заглядає агатовим оченятком у кімнату. Розвиднюється, я піднімаюся з ліжка, виношу шматочок несоленого сала. Синичка дзьобає сало й співає: «Пінь-пінь». Це вона говорить: «Дякую, завтра вранці я знову прилечу».

Що найсмачніше?

Діти влаштували на дереві годівницю для пташок.

Щодня приносили соняшникове насіння, пшеницю. А синичкам — шматочок сала. Ось і сьогодні повісили сало на ниточку.

Прийшов у садок Дмитрик. Йому дуже хотілося побачити, як снідає синичка. Сів біля вікна й дивиться. Прилетіла синичка, сіла біля шматочка сала і дзьобає. Дзьобне й защебече. Дзьобне й защебече.

«Це вона дякує за сало», — думає Дмитрик.

Захотілося Дмитрикові принести синичці чогось ще смачнішого. Він дуже любив вареники з сиром. Приніс Дмитрик вареника і поклав на годівницю. Не знав Дмитрик, що синички вареників не їдять.

Осінь принесла золотисті стрічки

Ростуть над ставком дві берези. Стрункі, високі, білокорі. Опустили берези зелені коси. Віє вітер, розчісує їх. Тихо шелестять листям берези. То вони про щось розмовляють.

Однієї ночі стало холодно. На траві заблищали білі кристалики льоду. Прийшла до беріз осінь. Принесла їм золотисті стрічки. Вплели берези стрічки в зелені коси. Зійшло сонце. Розтопило кристалики льоду. Подивилося сонце на берези й не впізнало їх — у зелених косах золоті стрічки. Сміється сонечко, а берези сумують.