Бідний вовк

українська народна казка

Ото був собі такий бідний вовк, що трохи не здох з голоду; ніде нічого не пійма. От, та й пішов він до бога просити їсти. Приходить до бога та приставився таким бідним, таким бідним, що ще гіршим, ніж був.

— Боже, — каже, — милостивий! Дай чого їсти, а то пропаду з голоду.

— А чого тобі їсти? — каже бог.

— Чого дай, то дай.

— Отам на лугах пасеться попова кобила, вона ніяк не підбіжить, от ту й з'їж!

От вовк мерщій од бога, трюх-трюх, — так біжить! Та до кобили:

— Здорова була, кобило! Казав бог, щоб я тебе з'їв.

— Що ж ти таке, що ти будеш мене їсти?

— Вовк! — каже.

— Та брешеш — собака!

— Їй-богу, — каже, — вовк.

— Ну, коли ж ти вовк, з чого ж ти починатимеш мене їсти?

— А з голови! — каже.

— Е, вовчику, — каже, — вовчику! Коли вже ти наважив мене з'їсти, то починай мене з хвоста; то поки доїси до середини, — а я все буду пастись, — та й доситішаю; тоді ти й закусиш ситеньким.

— Чи так, то й так! — каже вовк та зараз до хвоста...

Як потягне за хвіст, як вихоне та кобила задом, як дасть копитами в пику... Вовк не зна вже, чи на сім, чи на тім світі... А кобила як дремене! Аж курява встала. От вовк сидить собі та й дума:

«Чи я не дурний, чи я не скажений... Чому було не хватати за горло?!»

От він уп'ять потяг до бога просить їсти.

— Боже, — каже, — милостивий! Дай чого хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.

— Хіба, — каже, — тобі кобили трохи?

[Вовк] лає:

— Хай, — каже, — з неї шкуру живцем на гамани злуплять! Не то не наївся, та трохи пики не розбила...

— Ну, коли ж так, — каже бог, — то піди, отам, над яром, такий ситий баран пасеться, то ти його й з'їж.

Пішов вовк. Баран пасеться над яром.

— Здоров, баране!

— Здоров.

— Казав бог, щоб я тебе з'їв.

— А що ти таке, що ти будеш мене їсти?

Каже:

— Вовк!

— Та брешеш — собака!

— Ні, їй-богу, — каже, — вовк!

— А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?

— А як їстиму?! З голови почну, та й увесь мій!..

— Е, вовчику, — каже, — вовчику! Коли вже наважив мене їсти, то стань краще от над оцим яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.

— Ставай, — каже.

От став він якраз над кручею — така круча! — роззявив рот — так тая пасть аж зяє: от би проковтнув! А баран як розженеться, як вчистить у лоб. Він — беркиць у яр... Добре наївся!.. Тоді сів сердега та й плаче:

— Чи я не дурний, чи я не скажений... Чи то видано, щоб живе м'ясо та само у рот ускочило?!

Думав, думав... От пішов знов до бога просить їсти.

— Боже, — каже, — милостивий, боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду.

Бог каже:

— Такий з тебе їдець! Тобі якби само у рот ускочило... Та вже що з тобою казать: піди, там чоловік на дорозі загубив сало — то й твоє: воно нікуди не втече.

Послухав. Прийшов на місце — аж лежить сало. Він сів та й дума:

— Добре, — каже, — з'їм я його, а воно ж солоне — пити захочеться... Піду спершу нап'юся, а тоді вже...

Пішов. Поки там до річки та од річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, повернувся — коли лежить. Узяв тоє сало. Приходить вовк — нема сала. От він сів та й плаче:

— Чи я не дурний, чи я не скажений! Хто ж таки не ївши п'є?

Сидів, сидів... Так їсти — аж-аж-аж!.. Йде знову до бога просити.

— Боже, — каже, — милостивий, боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу...

— Та й обрид уже ти, — каже, — з тією їжею! Та що вже з тобою казать: піди, там недалечко села пасеться свиня, оту й з'їж!

Пішов.

— Здоров, свине!

— Здоров.

— Казав бог, щоб я тебе з'їв.

— А що ти таке, що ти будеш мене їсти?

Каже:

— Вовк!

— Брешеш — собака!

— Ні, — каже, — вовк!

— Хіба ж, — каже, — вовкові їсти нічого?

— Нічого, — каже.

— Коли ж, — каже, — нічого, то сідай на мене, я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, може, й тебе виберуть.

— Чи так, то й так! Вези!

Сів на свиню. Прибігли в село. Вона як закувіка — аж вовк перелякався.

— Чого се ти, — каже, — кричиш?

— Та це ж я, — каже, — скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали на начальство.

Коли це люди як сунуть з хат — з кочергами, з рогачами, з лопатами... Хто що запопав... У вовка аж дух сперло, так перелякався (непереливки вже йому!), — потихеньку до свині:

— Скажи — чого це такого народу біжить?

— Та це ж, — каже, — для тебе.

От народ як зсадив вовка, як почав пірчить — то вже йому й не хочеться: насилу живий вирвався!

Як дерне — та прямо до бога.

— Боже, — каже, — милостивий, боже милосердний! Дай чого-небудь хоч кришечку попоїсти, а то от-от віку кінець.

Бог каже:

— Піди, там он йде кравець, — нападеш та й поживишся.

Ледве потопав. Перестріва на дорозі.

— Здоров, чоловіче!

— Здоров.

— Казав бог, щоб я тебе з'їв.

— А що ти таке, що станеш мене їсти?

Каже:

— Вовк!

— Брешеш — собака!

— Ні, — каже, — їй-богу, вовк.

— Та й малий же, — каже, — з біса; ану, я тебе поміряю.

Та як укрутить у хвіст руку — давай мірять! Міряв його, міряв... Уже тому вовкові й дихать не хочеться, а він усе його міря:

— Аршин! І вздовж [і вшир!].

Поти міряв, що аж хвіст у руці зостався... Вовк як чкурне!.. Та вже годі до бога, та побіг до вовків:

— Вовчики-братики! Таке й таке лихо!

Вони давай гнаться, давай гнаться за тим кравцем. Що тут у світі робити? Бачить— біда! Аж стоїть дерево. Він на те дерево; заліз аж на саму верховину. А вовки так те дерево й оступили, так зубами й клацають... Вовк і каже:

— Ні, — каже, — брацця — нічого з цього не буде! От як зробим: я стану на землі, а ви усе на мене, усе на мене — один зверх одного; аж поки досягнем його.

Стали один зверх одного — така драбина! Тоді верхній:

— Ану, злізай, будемо тебе їсти!

— Аа-а! — каже, — вовчики-братики, помилуйте мене, не їжте!

— Ні, — каже, — не можна; злізай!

— Постойте ж, — каже, — я на сход душі хоч табаки понюхаю.

Тільки що нюхнув та — ачхи! А спідньому вчулось, що він верхнього міря та каже: аршин! Та як присяде — так усі й покотились... Оттакий ворох!.. А він тоді драла... Вони за ним; піймали і розірвали. А чоловік тоді зліз з дерева.

— Спасибі, — каже, — богу, що не попущено душі християнської лютому звіру!

Та й пішов собі безпечно додому, та й живе собі з молодицею, та їсть книші з паляницею.

І я там був, мед-вино пив, — по бороді бігло, а в роті нічого не було. От вам казка, мені бубликів в'язка, мені колосок, а вам — грошей мішок.