«Моя мама найкраща...»

— Сергійку, вдягни калоші.

— А всі без калош, — відповідає Сергійко.

— Надворі мряка он яка, — говорить мама.

— А всі без калош, — комизиться Сергійко. І, грюкнувши дверима, вибігає на вулицю.

Так було вчора зранку.

А ввечері знову мама до нього:

— Сергію, хто розбив склянку?

— Я не знаю, — мурмотить спідлоба хлопчик. А сам — зирк під шафу, чи не визирає черепок.

— Може, згадаєш?

— Не бив я, от і все, не бив! — лементує Сергійко.

— Доки пригадаєш, посидь удома.

— От вредна, — кусає губи хлопець, сидячи в кутку і виколупуючи око в Оксанчиної ляльки. Ні в кого такої вредної мами немає. Тільки у нього.

Назавтра знов почалося.

— Сергійку, відведеш Оксанку в дитсадок.

— Я не встигну.

— То виходь раніше.

— Не хочу... з дівчиськом... за ручку.

— А я не питаю в тебе, хочеш чи не хочеш. Треба.

— От причепилась, — бубонів Сергійко в портфель, абияк запихаючи туди книжки. — Все я та я...

І що ж: довелось-таки теліпати цю товстуху до дитсадка та ще й казку розповідати, бо, бач, не хоче інакше й ногою ступити. Тільки замовкнеш, виє на всю вулицю. «Все через маму», — кипів Сергійко.

На першому уроці — читання, але вони сьогодні не читали, а розвивали усну мову, як пояснила вчителька Марія Іванівна. Вона викликала кожного й загадувала про віщось розповідати. У Віктора, наприклад спитала, що він бачить по дорозі до школи, щоб усе чисто згадав: і будинки які, і дерева, і вітрини, і людей. Світлані загадала розповісти про дітей із їхнього під'їзду.

Викликала й Сергійка.

— А ти нам розкажи про свою маму, — звернулась до нього Марія Іванівна.

Сергійко спроквола піднявся, переступив з ноги на ногу.

«Я їм... Я їм зараз розкажу усе», — крутилося у нього в голові.

— Моя мама... — почав і далі замовк. Оте «усе» зробилося таким незначним і мілким, що соромно й згадувати було, а не те що розповідати всьому класу. А справді, чого це він затявся з тими калошами. І чого кричав, що не бив тієї клятої склянки?.. А Оксанці самій, звісно, до дитсадка йти не можна — дві ж вулиці переходити, а там трамваї, тролейбуси.

— Ну, продовжуй, — звернулась до нього Марія Іванівна.

— Моя мама... — знову почав Сергійко.

Чомусь пригадалось, як мама сміється. Так заливається, що й татко не витримує — теж сміється, а що вже про самого Сергійка говорити, — регоче, аж у животі лоскоче. Згадав, як улітку катались з мамою на човні, як вчила його веслувати. Спливло в пам'яті і те, як сиділа біля його ліжка, коли він хворів і навіть уві сні боявся, щоб мама не відійшла, все кликав.

— Моя мама найкраща, — промовив він і сів на місце.